Волонтера Червоного Хреста Володимира Хропуна викрали російські окупанти у селі Козаровичі Київської області. Загарбники тримали чоловіка у тісних підвалах, били, принижували та катували.
Про це повідомила Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Людмила Денісова.
За її словами, кілька днів його разом з іншими бранцями тримали в сусідньому селі Димер у підвалі фабрики. У приміщенні площею 28 квадратних метрів разом з ним утримувалося близько 40 полонених.
Володимир розповідає, що військові били їх прикладами, застосовували електрошокери та всіляко знущалися. Йому зав’язали очі та руки і вимагали надати інформацію про українську армію.
Майже тиждень полонених протримали в Україні, а згодом перевезли до Білорусі. Далі шлях українців лежав до російської в’язниці, де знущання продовжилися.
"Рашисти принижували полонених, змушували ставати на коліна і приймати незручні пози. Не дивишся у вічі, робиш щось повільно – українців били за будь-якої нагоди", – написала Денісова.
Володимир нарахував 72 полонених, які перебували в ув’язненні в безпосередній близькості від нього, але судячи зі звуків, що лунали, бранців було набагато більше. У підсумку волонтера вдалося звільнити під час обміну, який відбувся 9 квітня.
"Захоплюючи у заручники мирних мешканців, російські окупанти порушують норми міжнародного гуманітарного права, зокрема статті 34 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року, згідно з якою категорично забороняється безпідставне затримання цивільних заручників", – наголосила Денісова.
Просив, щоб розстріляли: колишній полонений військових РФ розповів про підвал для катувань
Зав’язані скотчем очі та міцно скуті руки: на Сумщині досі продовжують знаходити тіла місцевих, закатованих російськими окупантами. Це мирні жителі. Без зброї. Їх десятками скидали у холодні катівні. Одиницям вдавалося вижити після тортур орків. Історію Олександра з Тростянця, якому пощастило вибратися з російського пекла, розповіли на каналі "Україна 24".
"Тут нас тримали. Ось бачите бурі плями — то чоловік намалював кров’ю своєю. Йому прикладом розбили голову, в конвульсіях бився..." — розповідає він.
У підвал для катувань Олександр потрапив першим. Його забрали російські армійці з оселі, навіть не пояснили за що.
"Отак у капюшоні, руки зв’язані та шапка на обличчі, і оце все так замотане скотчем", — показує чоловік.
Не бачив, де він. Але постійно чув потужні вибухи. Це вже потім дізнався, що був у самому пеклі – на залізничному вокзалі. Станцію орки використовували як вогневу точку. Звідси й гатили по наших військових. Розгорнули цілий штаб з катівнею та шпиталем, переливали кров своїм пораненим.
"Там у них була операційна кімната. Там вони оперували. Говорили, що наших людей брали туди й робили переливання крові", — розповіла керівниця залізничної станції "Смородинове" Наталія Салівон.
Кожен з десяти днів полону врізався в пам’ять Олександра, як ось цей металевий трос, яким були зв’язані руки. Це пломбіратор з вагонів "Укрзалізниці". Орки знайшли його тут.
"Це найгірше, що я переживав у своєму житті. Трос врізається в руку до такої міри, шо хочеться залізти на стіну", – розповів він.
З часом руки набрякли, а залізний прут все глибше врізався у тіло. Олександр просив, щоб його розстріляли.
Згодом у підвал почали кидати інших полонених. Першого – підполковника ЗСУ у відставці – за те, що мав зброю вдома. Ще одного – за зняту російську розтяжку, і ще двох – бо вийшли в місто у пошуках їжі. З харчів – одна консерва на всіх на кілька днів.
"Вони мінялися раз на три години. Бувало таке, що і 9 годин без води сиділи. Бувало таке, що і добу без води", — каже Олександр.
Від постійних побоїв, голоду і холоду сили Олександра почали покидати. Прийшов до тями від… тиші. Це було 25 березня. ЗСУ завдали вирішального удару по рашистах і погнали з міста.
"Як ми вижили, як нас не вбили – я не знаю, пощастило, чи дійсно Бог є", — каже колишній полонений.